Foreign Affairs: Чому війна в Україні буде тривати ще довго?

Read Time:7 Minute, 8 Second

Коли Росія вторглася в Україну в кінці лютого, мало хто уявляв собі, що війна буде тривати аж до цих пір. Російські планувальники не розраховували зіштовхнутися з жорстким опором української армії. Вони також не чекали, що Європа і Північна Америка так завзято будуть підтримувати Київ. І тим більше в Москві не чекали, що у російської армії так багато недоліків.
Обидві сторони окопуються. І бої можуть тривати ще місяці, якщо не роки. Чому ця війна затягнулася? Адже більшість конфліктів короткочасні. Про це в статті для Foreign Affairs пише професор політології і міжнародних справ в Колумбійському університеті Крістофер Блаттман. Він вказує на те, що впродовж останніх двох століть середньостатистична війна тривала 3-4 місяці. Така короткочасність значною мірою пов’язана з тим фактом, що війна – найгірший спосіб врегулювання політичних розбіжностей. Коли ціна кровопролиття стає очевидною, вороги зазвичай починають домовлятися.
Звісно ж, багато війн тривали довше. Компромісів не вдалося досягти через три головні стратегічні причини: коли лідери думали, що поразка загрожує їхньому існуванню, коли лідери не мали чіткого розуміння про свої і ворожі сили і коли лідери боялися, що їхній ворог стане сильнішим в майбутньому. На думку Блаттмана, всі ці фактори і змушують війну в Україні продовжуватися.
Але це лише частина історії. Автор зауважує, що російська війна проти сусідньої країни має ідеологічне коріння. Владімір Путін заперечує справжність української ідентичності і державності. Інсайдери говорять, що російський уряд дурить себе власною ж дезінформацією і фанатично прагне захоплювати території.
У свою чергу Україна непохитно дотримується своїх ідеалів. Лідери і народ в країні демонструють, що не хочуть приносити в жертву російській агресії свої свободу і суверенітет, якою б не була ціна. Ті, хто симпатизують таким переконанням, називають їх «непохитними цінностями». Скептики критикують їх, називаючи «непримиренністю» і «догмою». Але в будь-якому разі результат завжди один і той же: кожна зі сторін відкидає «реальну політику» і веде бій за принципи.
Автор підкреслює, що Росія і Україна в цьому не унікальні. Ідеологічні переконання пояснюють багато довготривалих війн. Американці особливо повинні впізнавати власне революційне минуле у цій битві переконань, через яку російська війна проти України затягується. Багато демократій теж схожі на Україну, де популярні ідеали роблять певні компроміси огидними.
«Це рідко визнають, але жорстке дотримання принципів і цінностей часто робить мир недосяжним. Війна в Україні – це лише останній приклад битви, яка триває не через стратегічні дилеми, а тому, що обидві сторони вважають ідею примирення неприйнятною», – пише Блаттман.

Чому деякі війни не закінчуються
Війни починаються і тривають, коли лідери думають, що можуть добитися кращого результату за допомогою сили, ніж через нормальну політику. Країни ведуть затяжні війни з трьох розрахованих причин. По-перше, правителі, які бояться за своє власне виживання, залишаються на полі битви.
«Якщо Путін вірить, що поразка покінчить з його режимом, тоді в нього з’являються причини продовжувати кровопролиття, якими б не були наслідки для росіян», – пояснює автор.

По-друге, війни існують в умовах невизначеності. Наприклад, коли обидві сторони мають лише розмите уявлення про свою відносну силу або коли вони недооцінюють те, наскільки руйнівні наслідки конфлікту. Як правило, кілька місяців боїв розвіюють цей туман. На полі бою сила і рішучість кожної зі сторін стає очевидною. І це руйнує помилкові уявлення. Вороги знаходять спосіб покінчити з війною, досягнувши домовленостей, які відображають новий очевидний баланс сили. Саме тому війни, як правило, короткі. Але в деяких випадках туман війни розвіюється дуже повільно.
«Візьмемо до прикладу нинішню ситуацію в Україні. Українська армія перевершила усі очікування. Але досі не відомо, чи може вона вигнати російські війська з країни. Холодна війна може підірвати європейську готовність й надалі забезпечувати Україну фінансами і зброєю. А вплив російської мобілізації на поле битви стане очевидним через кілька місяців. В умовах такої невизначеності ворогам може бути важко домовлятися про мирну угоду», – пояснює Блаттман.

І по-третє, деякі політологи і історики стверджують, що кожна довга війна має в своїй основі так звану «проблему зобов’язань», тобто нездатність однієї або обох сторін по-справжньому взяти на себе обов’язок виконання мирної угоди через очікування змін в балансі сил. Таку ситуацію називають «пасткою Фукідіда» або «превентивною війною», в якій одна зі сторін атакує, щоб закріпити поточний баланс сил, перш ніж він буде втрачений. Від спроб Німеччини недопустити зміцнення Росії в 1914 році до бажання США не дозволити Іраку стати ядерною державою в 2003-му, – проблема зобов’язань була фактором багатьох великих війн. За таких обставин домовленості можуть проватися ще до того, як їх підпишуть.
Блаттман пише, що на перший погляд російська війна проти України затягнулася через проблему зобов’язань. Кожного разу, коли лідери в Європі і генерали в США починають говорити, що настав час домовлятися з Росією, українці і їхні союзники відповідають, що Путіну не можна довіряти в будь-якій угоді. Кремль прагне завоювати ще більше територій, а його лідер політично і ідеологічно зациклений на своїх воєнних цілях. В Києві застерігають: якщо домовлятися зараз, Росія просто перегрупується і знову піде в атаку. Водночас, Блаттмен вважає, що українці не налаштовані йти на компроміси зі своїм гнобителем. Навіть якби Москва змогла домовитися з Києвом про перемир’я, шанси того, що українське суспільство чи парламент змиряться навіть з найменшою втратою людей чи територій, дуже малі. Реакція суспільства зірвала б будь-яку угоду, досягнуту через переговори.
Втім, ситуація між Росією і Україною, на думку автора, – це не класична проблема зобов’язань, заснована на стратегічних розрахунках чи потенційних змінах в балансі сил. Домовитися їм заважають «нематеріальні сили». Через українські принципи і російську одержимість війна не закінчується. І досягти угоди не вдасться, тому що обидві сторони віддають перевагу битві, а не поступкам.
Запал і цілеспрямованість
Автор підкреслює, що небажання президента України йти на компроміси не можна назвати чимось нетиповим. Впродовж всієї історії така непохитність виникала кожного разу, коли колонізовані і пригноблені народи вирішували боротися за свою свободу, попри все. Вони відкидали покірність з багатьох причин включно з поєднанням злості і принципів. Поступки імперіалізму і домінуванню просто неприйнятні навіть для слабшої сторони. У 1961 році політичний філософ Франц Фанон писав у своїй праці «Гнані і голодні»: «Ми повстаємо просто тому, що через велику кількість причин ми більше не можемо дихати».
Блаттман пише, що схожість українського опору і Американської революції дуже вражає. Тоді, як і зараз, велика держава сподівалася посилити свою хватку на горлі слабшого. В 1760-1770-х роках Велика Британія знову і знову намагалася обмежити автономію 13 колоній в Північній Америці. Британська армія була сильнішою, а в колоністів не було формальних союзників. Тому частковий суверенітет і збільшення податків було найкращою угодою, яку колоністи могли просити в гегемона. Однак, американці відкинули такий варіант. Чому?
В листі до Томаса Джефферсона у 1815 році Джон Адамс писав, що справжня революція відбулася «в умах людей». І вона відбулася «впродовж 15 років до кровопролиття в Лексінгтоні», – писав він. Адамс зауважив, що впродовж кількох років він спостерігав за «радикальними змінами в принципах, думках, настроях і прагненнях» колоністів.
«Для багатьох з них навіть питання не стояло про те, що поступитися принципами на користь британського короля. В Україні, самостійність якої Путін атакував впродовж майже десятиліття, виникла аналогічна рішучість», – пояснює автор.

Українці принципово відкидають будь-які територіальні посягання Росії. Вони відмовляються схилитися перед російською агресією, особливо якщо це залишить багатьох їхніх співвітчизників на окупованій території. Це також схоже на стару і тепер забуту ідею в дослідженні війни – принцип «неподільності», який передбачає, що об’єкт, місце або низка принципів вважаються людьми неподільними або такими, якими не можна поступатися в жодному разі. Деякі дослідники використовували цей принцип, щоб пояснити, чому священні місця чи територія, де проживає етнос, можуть стати причиною затяжної війни. Інші ж відкидали це твердження як пояснення дуже вузького класу конфліктів. Тож неподільність зникла з академічного поля зору.
«Втім, концепція досить потужна. І її можна застосувати до широкого спектру конфліктів. Сміливі захисники України, антиімперіалістичні революціонери в колоніальній Америці і європейські колонії в Африці відмовлялися поступатися своїми свободами, тому що вважали такий компроміс занадто дорогим. Радикальна зміна принципів і настроїв людей зробила відмову від територій і свободи політично неприйнятною», – пояснює автор.

Він підкреслює, що існують стратегічні причини для України продовжувати свою боротьбу, а для Заходу – підтримувати її в цьому. Однак, опір Росії і відмову від неприємних компромісів заради швидкого закінчення війни також варто розглядати як доказ незмінної сили ідеалів і принципів у політиці.
Цінності і ідеали будуть грати ключову роль у війнах, які демократіям доведеться вести в майбутньому. Захід з часом став більше спиратися на права. Багато країн тепер вважають своїм обов’язком дотримуватися і захищати певні ліберальні принципи за всяку ціну. Філософ Майкл Ігнатієфф назвав цю зміну «Революцією прав». Ці ідеали варто берегти, а західні уряди повинні продовжувати намагатися втілити їх в життя.
«Але якщо ця тенденція робить Захід менш схильним вести реальну політику, обмінюючи права і принципи на мир, або укладаючи угоди з неприємними автократами, тоді війни на зразок тієї, яка триває в Україні, стануть більш частим явищем і їх буде ще важче закінчити», – пише Блаттман.