NYT: Другий рік війни Росії проти України буде ще страшнішим

Read Time:7 Minute, 12 Second

З наближенням першої річниці російського повномасштабного вторгнення в Україну і запеклої української відповіді на нього за підтримки коаліції Заходу на чолі зі США одне питання вимагає негайної відповіді. Як так сталося, що 23 лютого 2022 року фактично ніхто в Америці не говорив, що вступ в непряму війну з Росією, щоб не дозволити їй поглинути Україну, не входить в американські національні інтереси? При цьому більшість американців не могли знайти на мапі українську державу навіть з 10-ї спроби. Однак, майже через рік опитування вказують, що більшість американців досі твердо стоять на боці України і підтримують передачу зброї і іншої допомоги, навіть попри ризик початку прямого конфлікту з Росією Владіміра Путіна. Про це в статті для New York Times пише американський журналіст і триразовий лауреат Пулітцерівської премії Томас Фрідман.
Він називає такий стан речей карколомною зміною громадської думки в США. Напевне, це частково пояснюється тим, що на території України немає американських військ. Тому складається враження, ніби все, чим ризикують американці поки що – це зброя і гроші. А всі наслідки війни впали на плечі українців. Але Фрідман зауважує, що є й інше пояснення, яке більшість американців, можливо, не можуть сформулювати і з яким погодяться неохоче. Глибоко в душі вони знають, що сучасний світ виник завдяки американській силі.
«Це не означає, що ми завжди використовували нашу силу мудро чи що ми добилися успіху без союзників. Але в тій мірі, в якій ми використали свою силу мудро і спільно з союзниками, ми збудували і захистили ліберальний світовий порядок після 1945 року, який сильно відповідав нашим інтересам – економічно і геополітично», – пише Фрідман.

Це порядок, в якому автократичні великі держави на зразок нацистської Німеччини, Японської імперії чи сучасних Росії і Китаю не можуть просто поглинути своїх сусідів. Це порядок, в якому більше демократій, ніж будь-коли, змогли процвітати. А вільні ринки і відкрита торгівля витягла більше людей з бідності, ніж будь-коли в історії світу. Він не ідеальний. Але в світі, де ідеал ніколи «не в меню», цей порядок дав майже 80 років без війн між великими державами, здатних дестабілізувати всіх.

Фрідман переконаний, що збереження цього ліберального порядку – це основна логіка, через яку США і країни НАТО почали допомагати Києву відкинути путінське вторгнення в Україну в дусі: «Виходить за мене заміж або я тебе вб’ю». І це перша така бійня в Європі з часів Другої світової війни.
«А тепер про погані новини. Впродовж першого року цієї війни Америці і її союзникам було відносно легко. Вони могли відправляти зброю, допомогу і розвідувальні дані, а також запроваджувати санкції проти Москви, а українці робили решту роботи, виснажуючи армію Путіна і витісняючи його війська назад на схід України. Не думаю, що другий рік буде таким же легким», – вважає американський журналіст.

Він вважає очевидним, що російський автократ вирішив подвоїти ставки, мобілізувавши за останні місяці до 500 тисяч додаткових солдатів, щоб почати наступ на першу річницю війни. У війні маса має значення, навіть якщо вона складається з великої кількості найманців, засуджених злочинців і погано тренованих призовників.
«Путін фактично каже Байдену: я не можу дозволити собі поразку у війні і я заплачу будь-яку ціну і понесу будь-який тягар, щоб подбати, що зможу піти зі шматком України, щоб виправдати свої втрати. А ти, Джо? Твої європейські друзі? Ви готові заплатити будь-яку ціну і понести будь-який тягар, щоб зберегти свій «ліберальний порядок»? Стає страшно. І оскільки ми майже покоління провели без війн великих держав, багато людей забули, що зробило цю довгу еру миру між великими державами можливою», – йдеться в статті.

Фрідман нагадує, що у 1999 році в своїй книзі «Лексус і оливкове дерево» писав, що ера миру почалася завдяки великому вибуху глобальної торгівлі, комерції і зв’язків між великими гравцями. Однак, в цій же книці американський журналіст наголошував, що «прихована рука ринку ніколи б не спрацювала без прихованого кулака. McDonald’s не змогли б працювати без McDonnell Douglas, компанії-виробника F-15». Хтось повинен захищати порядок і вимагати дотримання правил.
«Це робили США. І я переконаний, що така їхня роль буде випробувана, як ніколи, з часів Карибської кризи 1962 року. Ми досі готові до цього?», – пише Фрідман.

Він також вказує на ще одну книгу, яка може допомогти оцінити нинішні виклики в більш широкому історичному контексті. Йдеться про «Привид на бенкеті: Америка та крах світового порядку, 1900-1941», яку написав історик Інституту Брукінгса Роберт Каган. В своїй праці він стверджує, що попри всі ізоляціоністські повороти, американці насправді впродовж останнього століття підтримували використання сили США для формування ліберального світового порядку, який скерував світ в бік відкритих політичних систем і відкритих ринків.
Фрідман пише, що зателефонував Кагану, щоб запитати, чому він вважає війну в Україні природним продовженням столітньої лінії в американській зовнішній політиці, про яку він пише. Відповідь історика «одних заспокоїть, а інших стривожить, але важливо провести цю дискусію перед початком другого року цієї війни».
«В своїй книзі я цитую звернення Франкліна Рузвельта «Про становище країни» за 1939 рік. В ті часи, коли американська безпека не була жодним чином під загрозою – Гітлер ще не вторгся в Польщу, а падіння Франції вважалося немислимим – Рузвельт наполягав, що «у людей бувають часи, коли їм потрібно готуватися захищати не лише свої домівки, а й принципи віри і людства, на яких побудовані їхні церкви, їхні уряди і на яких заснована сама цивілізація». В двох світових війнах і впродовж Холодної війни американці діяли не в режимі негайної самооборони, а щоб захистити ліберальний світ від викликів з боку мілітаристських авторитарних урядів. Саме це вони роблять сьогодні в Україні», – пояснив Каган.

Але чому підтримка України у війні не лише відповідає американським стратегічним інтересам, а й цінностям?
«Американцям важко поєднати протилежні інтерпретації їхніх інтересів: таку, яка зосереджена на безпеці батьківщини і таку, яка заснована на захисті ліберального світу далеко від американських берегів. Перший варіант відповідає бажанню американців, щоб їх залишили в спокої, а також уникнути ціни, відповідальності і морального тягаря застосування сили за кордоном. Другий відображає їхню стривоженість як ліберальних людей через можливість перетворитися в те, що Рузвельт назвав «самотнім островом» в морі мілітаристських диктатур. Коливання між цими двома точками зору призвело до повторюваних ударів у американській зовнішній політиці за останнє століття», – сказав американський історик.

Каган додав, що теоретики міжнародних відносин «вчили нас розглядати «інтереси» і «цінності» окремо, з думкою про те, що для всіх народів «інтереси» – тобто матеріальні питання на зразок безпеки і економічного добробуту – обов’язково мають перевагу над цінностями. Але правда в тому, що народи поводяться не так. Росія після Холодної війни користувалася більшою безпекою на західних кордонах, ніж в будь-який період історії, навіть попри розширення НАТО. Однак, Путін все одно виявився готовим зробити Росію менш захищеною, щоб задовольнити традиційні російські амбіції великої держави, які більше пов’язані з ідентичністю, ніж з безпекою». Це ж стосується лідера Китаю Сі Цзіньпіна, коли йдеться про контроль над Тайванем.

Фрідман зауважує, що дедалі більша кількість республіканців, принаймні в Палаті представників і ефірі Fox News, не погоджуються з цим аргументом. А президент-демократ і його Сенат – навпаки. Чому?
«Американські зовнішньополітичні дебати ніколи не стосувалися виключно зовнішньої політики. «Ізоляціоністи» в 1930-х роках були здебільшого республіканцями. Їхнім найбільшим страхом, або, принаймні, так вони казали, було те, що Рузвельт вів країну до комунізму. А тому в міжнародних відносинах вони були схильними більше симпатизувати фашистським режимам, ніж ліберальним демократіям. Вони добре ставилися до Муссоліні, виступали проти допомоги іспанським республіканцям проти фашистського режиму Франко, який підтримували нацисти. А Гітлера розглядали як корисну противагу проти СРСР.
Тому немає нічого дивного в тому, що сьогодні так багато консервативних республіканців м’яко ставляться до Путіна, якого вони вважають лідером глобального антиліберального хрестового походу. Можливо варто нагадати Кевіну МакКарті, що республікнці були політично знищені своїм протестом проти вступу в Другу світову війну і змогли відродитися, лише обравши інтернаціоналіста Двайта Ейзенхауера в 1952 році», – пояснює Каган.

Фрідман зауважує, що серед «лівих» теж багато голосів, які законно ставлять запитання: чи справді варто ризикувати початком Третьої світової війни, щоб вигнати Росію з усієї території на сході України? Чи не завдали ми Путіну досить великого болю, щоб він не спробував найближчим часом влаштувати щось подібне до України? Може настав час укласти «брудну угоду»? Американський журналіст підозрює, що ці питання будуть в епіцентрі американських зовнішньо-політичних дебатів у 2023 році. Тож він поставив їх Кагану.
«Будь-які переговори, які залишать російські війська на українській землі, будуть лише тимчасовим перемир’ям перед новою спробою Путіна. Він в процесі повної мілітаризації російського суспільства, що зробив і Сталін в часи Другої світової війни. Він робить ставку на довгу гру, оскільки розраховує, що США і Захід втомляться, зіштовхнувшись з перспективою довгого конфлікту. А ліві і праві ізоляціоністи в Інституті Квінсі і Конгресі дали зрозуміти, що так воно і є. Те, що США мають недоліки і часом безглуздо використовують свою силу, не викликає сумнівів. Але якщо ви не можете прямо подивитися на питання, що сталося б, якби США стояли осторонь, тоді ви не готові займатися такими складними питаннями серйозного», – сказав Каган.